Сім разів відмір, один раз встанови: як популярна психологія змінила ставлення до діагнозів

«Аб’юз», «тригер», «порушення кордонів» — психологічні терміни стали звичною частиною повсякденних розмов. Вони допомагають називати складні переживання, розпізнавати власні потреби й говорити про болісний досвід. Але коли ця мова допомагає порозумітися, а коли стає способом звинуватити іншу людину чи виправдати власну поведінку? Про це поговорили з Владиславом Кириченком — викладачем та клінічним психологом, який спеціалізується на патопсихологічній діагностиці та психодинамічній терапії. 

Чи знайомі вам ситуації, коли люди використовують психологічні діагнози для пояснення та виправдання своєї поведінки?

Я викладаю бакалаврам, і в психології є такий собі «синдром» другого або третього курсу: раптом усі навколо починають мати якісь діагнози. Зрештою, я теж вчився на психолога, тому не буду надто грішити проти студентів — це один із етапів становлення психологічної ідентичності. Потім, чим людина стає мудрішою і чим більше має досвіду, тим менше використовує «мудрих слів».

У побуті цього теж багато. Наприклад, я займаюся експериментально-психологічними дослідженнями; в клінічному середовищі їх ще називають патопсихологічними. До мене приходять клієнти або пацієнти, зазвичай за скеруванням психіатра. Ми три-чотири години говоримо, виконуємо різні методики, оцінюємо різні сфери функціонування. Дуже багато запитів зараз стосуються того, чи є в людини РДУГ або РАС. Не завжди ці речі йдуть разом, але часто люди приходять із такими підозрами. Багато клієнтів є достатньо здоровими, але водночас достатньо тривожними. Вони бачать у соцмережах інформацію про труднощі з концентрацією чи увагою і думають: «Це точно про мене».

Симптоми з тіктоку: чи є у мене РДУГ?

Але з мого досвіду такі труднощі далеко не завжди пояснюються розладом дефіциту уваги та гіперактивності. Як неуважність, так і гіперактивність чи імпульсивність можуть здаватися проявами РДУГ, а насправді бути проявами тривоги — наприклад, при генералізованому тривожному розладі, певних видах депресії або у відповідь на тригер.

Важливе тут походження цих проявів: вроджені вони чи набуті. Якщо неуважність та/або гіперактивність є вродженими, вони з високою ймовірністю можуть бути проявами РДУГ. Якщо ж виникли в процесі розвитку, то, ймовірно, належать до іншої психогенної картини. Подібно до того, як кашель може бути ознакою різних захворювань, неуважність чи гіперактивність теж можуть бути проявами різних розладів. Тому завдання1 клініциста — зрозуміти не лише те, як вони проявляються, а й звідки «ростуть ноги».

І, до речі, це трапляється не лише серед студентів чи клієнтів. Навіть у професійному середовищі психологів можна зустріти захоплення певними діагнозами — наприклад, РДУГ, аутизмом, обсесивно-компульсивним чи біполярним розладом. Це лише приклади. У кожного клініциста бувають свої преференції, зумовлені як «віяннями моди», так і власними «неврозами». На супервізіях та інтервізіях я часто чую: «А може, у цього клієнта біполярний розлад? А може, ОКР? А може, депресія?»

«Леді так не поводяться»: РДУГ і РАС у жінок

Ви самі ставите діагнози?

У жодному разі. Я пишу протокол без жодних діагнозів. Психіатр читає його приблизно так само, як читають результати ЕЕГ, і дивиться, які особливості чи дефіцити можуть вкладатися в ту чи іншу клінічну картину.

Але певні підозри можете висловити?

Можу написати рекомендацію уважніше придивитися до певних станів: наприклад, посттравматичного стресового розладу чи чогось іншого. Але це не є встановленням діагнозу.

Де проходить межа між поясненням поведінки і зняттям із себе відповідальності? Навіть якщо діагноз справді підтверджений психіатром.

Це дуже чутлива тема. Інколи певна поведінка справді може бути проявом розладу. Інколи ж діагноз використовується як прикриття. Мені здається, тут є кілька рівнів проблеми. Одна справа — коли людина самостійно ставить собі діагноз після перегляду соцмереж чи популярної літератури. За цим нерідко стоїть потреба впоратися з тривогою та знайти пояснення власним труднощам. Іноді ці труднощі справді є тимчасовою реакцією на стрес і минають самі, але далеко не завжди. Тому варто сприймати самодіагноз як гіпотезу, з якою можна звернутися до фахівця. Адже схожі симптоми можуть мати різне походження, і лише професійна діагностика дозволяє зʼясувати їхні причини та визначити, чи потрібне лікування.

Інша справа — коли людина дуже сильно вкладається в певне пояснення себе. Вона приходить із уже сформованою концепцією до спеціалістів, часто до сімейних лікарів, а потім — до психіатра, який зазвичай має дуже обмежений час на прийом. Якщо фахівець не приділяє достатньо часу бесіді, збору анамнезу, обстеженню та діагностиці, він може підтвердити припущення людини, вислухавши її скарги, які нерідко є переліком діагностичних критеріїв із DSM (Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів — ред.) або МКХ (Міжнародна класифікація хвороб — ред.). Психолог може підтвердити це на словах, а лікар — призначити відповідне лікування. Така згода «дипломованого спеціаліста» укорінює концепцію людини про власний діагноз. Він може поступово вростати в її ідентичність, і тоді через нього починають пояснюватися майже всі життєві труднощі та особливості поведінки.

З мого досвіду, гіпердіагностика і хибний діагноз часто є двома боками одного явища: людина справді має труднощі, наприклад, тривогу, але їм дають іншу назву — скажімо, РДУГ. Це може суттєво впливати на якість її життя, зокрема якщо вона отримує лікування, яке не відповідає її стану. Тому важливо, щоб діагностика не обмежувалася коротким опитуванням чи переліком симптомів. Фахівець має враховувати ширший контекст: коли виникли труднощі, чи були вони раніше, як людина давала собі раду з ними та що спонукало її звернутися по допомогу саме зараз.

Тому я думаю, що це виклик не лише для окремих людей. Це також виклик для системи охорони психічного здоров’я. Наскільки уважно вона реагує на такі запити? Наскільки ретельно відбувається діагностика? 

Здається, що іноді суспільство переживає своєрідні «епідемії» певних діагнозів. І тут є багато чинників — від популярності теми в медіа до економічних інтересів різних гравців, зокрема фармацевтичних компаній. Наприклад, наприкінці 1990-х виробник антидепресанту Paxil, компанія SmithKline Beecham, через PR-агенцію Cohn & Wolfe підтримував2 кампанію з підвищення обізнаності про соціальний тривожний розлад під гаслом «Уявіть, що у вас алергія на людей». На плакатах ішлося про розлад, але не згадувалися ані препарат, ані його виробник. Тобто компанія просувала не лише ліки, а й обізнаність про діагноз, для лікування якого їх застосовували.

Було б спрощенням пояснювати все лише змовами чи корисливими мотивами. Але очевидно, що навколо окремих діагнозів існують і професійні, і комерційні інтереси. І це теж впливає на те, як суспільство починає дивитися на ті чи інші розлади. Сто тридцять років тому психіатри могли давати пацієнтам невеликі дози опіоїдів — не лише для полегшення стану, а й для того, щоб зробити людину залежною від лікування і від самого лікаря. Але одна справа — «самодіагноз» як тимчасове явище, а інша — коли в людини вже є папірець із підтвердженням.

Чому нам так подобається пояснювати міжособистісні конфлікти через діагнози та психологічні ярлики? Що ми отримуємо, коли називаємо людину нарцисом замість того, щоб сказати: «Ось тут вона вчинила погано»? Звідки ця потреба все категоризувати, зокрема самих себе?

Власне, відповідь уже міститься в самому питанні. Коли нарцисом є він, то нарцисом уже не є я. Якщо ж говорити серйозно, то я бачу тут кілька причин. По-перше, ми довго жили в культурі, де психічні хвороби були під жорстким табу. У радянські часи психіатрію використовували і як інструмент репресій. Психічні труднощі не обговорювалися відкрито, а сама тема була стигматизована.

Тому нинішній інтерес до психології та психіатрії можна розглядати як певну компенсацію. Якщо людину довго обмежувати в чомусь, вона часто кидається в протилежний бік. Як після тривалого голоду можна переїсти, так само після тривалого замовчування виникає надмірний інтерес до теми.

По-друге, це питання визначеності. Людям дуже складно жити в невизначеності. Нам хочеться розуміти себе, інших людей і світ навколо. Коли я можу сказати: «Я такий, а ти такий», і для цього навіть існує назва, це знижує внутрішню напругу. Особливо це помітно зараз, коли ми живемо в умовах війни й постійної невизначеності. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, що буде далі, як зміниться наше життя. У такій ситуації будь-яка система пояснень може ставати точкою опори.

Тому я б ставився до цього з певним розумінням і терпінням, навіть якщо людина не завжди коректно використовує психологічні терміни. Водночас є ще одна важлива проблема. Коли ми говоримо про діагностику, часто звертаємо увагу на критерії включення, але забуваємо про критерії виключення.

Наприклад, деякі прояви тривожного розладу можуть нагадувати симптоми РДУГ. Посттравматичний стресовий розлад теж може створювати схожу картину: труднощі з концентрацією, неспокій, підвищену чутливість до подразників. Але якщо ці симптоми мають психологічне, а не нейророзвиткове походження, то саме його причини потрібно досліджувати насамперед.

На жаль, я знаю випадки, коли людям поспішно призначали лікування РДУГ, хоча в основі проблеми була виражена тривога. Спочатку препарати могли давати полегшення, але згодом посилювали чутливість до тригерів і погіршували стан. Так само я знаю історії, коли люди самостійно діставали стимуляторні препарати за кордоном. Якщо людина щоразу приймає такі ліки у відповідь на тривогу чи дискомфорт, це може призводити до дуже серйозних наслідків, зокрема розвитку залежності, а в окремих випадках — навіть стимуляторних психозів. Тому з діагнозами й лікуванням потрібно бути дуже обережними.

У нас на Куншткамері раніше був Бессел ван дер Колк, власне, він давно просуває концепцію комплексного ПТСР і стверджує, що цей стан може маскуватися під багато інших розладів — від межового розладу особистості до аутизму.

Я б сказав навіть більше. Комплексна травма іноді може нагадувати дуже різні стани: від тривожних розладів до психотичних проявів. Параноя, уникання, гіперконтроль, підвищена чутливість, дисоціація — все це може виглядати як ознаки зовсім інших психічних розладів. Іноді те, що на перший погляд здається галюцинацією, насправді є ілюзією, спогадом, внутрішнім голосом чи думкою, яка походить із давнього досвіду. Саме тому в психічному здоров’ї так важливо не поспішати з висновками. Схожі симптоми далеко не завжди означають однакові причини. 

Популярна психологія часто транслює дуже універсальні повідомлення: «Не треба бути ідеальним», «Ви маєте право на помилку», «Не беріть на себе всю провину світу». Чи може одна й та сама порада по-різному працювати для різних людей? Наприклад, для тривожної людини, яка схильна до самокритики, вона може бути корисною. А для людини, яка звикла перекладати відповідальність на інших, — навпаки, ставати виправданням.

Очевидно, що може. Мені це нагадує дискусії про легалізацію різних речей, наприклад, зброї. Зброя може бути використана для самозахисту? Може. Зброя може бути використана для нападу і вбивства? Може. Тобто значення має не лише сам інструмент, а й контекст, у якому його використовують.

Те саме стосується психологічних порад. Для однієї людини вони можуть бути підтримкою, для іншої — способом уникнути відповідальності.

Коли я формулювала це питання, то сама себе спіймала на тому, що ніби автоматично віднесла тривожних людей до категорії тих, кого треба заспокоювати. Але ж тривожність не робить людину автоматично доброю чи безпечною. Тривожна людина теж може поводитися токсично.

Саме так. Я загалом доволі іронічно ставлюся до жорсткого поділу людей на різні психологічні «реєстри». Адже одна й та сама поведінка може мати різні причини залежно від обставин. Наприклад, коли через загрозу обстрілів я намагаюся змусити близьких спуститися в укриття, то можу вдаватися до тиску чи навіть маніпуляцій. Але в цьому випадку мною керує страх за їхню безпеку. Це не означає, що будь-які засоби впливу автоматично стають прийнятними, проте контекст допомагає зрозуміти, чому людина поводиться саме так.

Тому я думаю, що ті поради, про які ви говорите, можуть бути корисними для дуже різних людей і в дуже різних ситуаціях. Але вони так само можуть бути й деструктивними для будь-кого. Тут немає простого поділу на «хороших» і «поганих» адресатів.

Хочу перейти до теми травми. Мені цікаво, коли фраза «мені було важко» перестає бути поясненням і починає ставати виправданням. Наприклад, чиясь мама може зірватися на дитині після складного дня, а потім дуже переживати через це. Але бувають ситуації, коли людина систематично зривається на близьких і щоразу пояснює це своїми труднощами чи переживаннями. Де проходить межа між поясненням поведінки та її легітимізацією?

Люди, які регулярно зловживають владою, застосовують насильство чи завдають шкоди слабшим, знайдуть виправдання незалежно від того, які популярні психологічні поради існують.

Якщо не буде одного пояснення, буде інше. Якщо не буде травми, буде стрес. Якщо не буде стресу, буде ще щось. Причина або привід для виправдання насильства майже завжди знаходиться. Тому питання не стільки в самих порадах, скільки в тому, наскільки уважно суспільство, близькі люди й відповідні інституції здатні розрізняти пояснення і відповідальність.

Як відрізнити ситуацію, коли людині справді потрібна підтримка і додаткове розуміння, від ситуації, коли оточення фактично починає відповідати за постійну регуляцію її емоційного стану?

Наш досвід значною мірою формує нашу особистість. Навіть такі звичні речі, як соціалізація дитини, пов’язані з переживанням фрустрації, обмежень і втрат. Неможливо вирости людиною, зовсім не зустрівшись із болем. Але, звісно, не кожне складне чи неприємне переживання є психологічною травмою.

Якщо ж говорити про важкі травматичні переживання — насильство, булінг, втрати, — то тут важливим є те, наскільки нестерпним виявився цей досвід для конкретної людини. Що сильніше він впливає на її життя та здатність давати раду повсякденним труднощам, то більше вона може потребувати допомоги й підтримки.

Водночас бувають ситуації, коли людина, яка справді пережила травматичний досвід, починає перекладати відповідальність за власний емоційний стан і поведінку на оточення. Наприклад, постійно апелює до пережитих страждань як до пояснення своїх учинків або очікує, що інші мають пристосовуватися до всіх її потреб. Це не означає, що її переживання менш реальні чи заслуговують на менше співчуття. Але така модель взаємодії може поступово виснажувати стосунки. Оточення починає дистанціюватися, людина почувається ще більш покинутою, і коло замикається.

Важливо розуміти, що змусити людину змінитися неможливо. Зовнішній тиск часто працює погано, особливо якщо людина сама не бачить проблеми у своїх способах взаємодії з іншими. Зміни можуть починатися тоді, коли вона помічає повторювані труднощі у стосунках і замислюється над власною роллю в них. Тоді можна говорити про допомогу, терапію, реабілітацію чи інші способи підтримки. Але без готовності досліджувати власну поведінку цей процес може перетворюватися на гру в одні ворота.

Але якщо роль жертви стала частиною особистості, як людина може від неї відмовитися?

Значною мірою це залежить від середовища. У травматичних обставинах ми виробляємо способи виживання. Хтось вчиться бути непомітним, хтось — постійно захищатися, хтось — боротися за себе будь-якою ціною. У певний момент ці стратегії справді допомагають. Але середовище змінюється. І коли людина продовжує користуватися старими способами там, де вони вже не працюють, виникає конфлікт.

Так, зміна може бути дуже болісною. Вона справді схожа на втрату частини себе. Але водночас саме так і народжується індивідуальність. Ми поступово відмовляємося від того, що колись було необхідним, але більше не допомагає жити. На місці старих стратегій виникає щось нове. І цей перехідний період часто буває дискомфортним.

Чи можна пройти його самостійно? Думаю, іноді так. Змінам можуть сприяти нові середовища, новий досвід, подорожі, знайомство з іншими способами життя. Людина раптом бачить, що світ може працювати інакше, ніж їй здавалося раніше. Якщо ж говорити про психотерапію, то її завдання багато в чому полягає саме в дослідженні повторень.

Травма має властивість змушувати нас знову і знову повертатися до схожих переживань. У певний момент людина починає помічати: «Я весь час говорю про одне й те саме. Я постійно опиняюся в схожих стосунках. Я знову переживаю ту саму історію, тільки в іншій формі». Це дуже цінний момент. Іноді людина доходить до цього сама, іноді їй може допомогти це підсвітити терапевт. Але саме тоді з’являється можливість щось змінити.

Де проходить межа між відповідальністю людини за власне відновлення після травми та відповідальністю суспільства за створення умов для цього? Адже ми не можемо вимагати, щоб усі навколо пристосовувалися до чужих переживань. Але водночас, наприклад, не можемо просто сказати ветеранам, які повертаються з війни: «Ідіть на терапію і вирішуйте свої проблеми самостійно».

Межа справді існує. Показовим є досвід3 американських ветеранів після війни у В’єтнамі. Багато з них поверталися в суспільство, яке не було готове їх прийняти. Наслідком стали високі рівні залежностей, насильства, криміналізації та соціальної ізоляції. Згодом стало зрозуміло, що швидких рішень тут не існує. Не спрацювала логіка «дати таблетку від проблеми». Значно ефективнішим4 виявився інший підхід: створення умов для повернення людини до суспільства.

Йдеться про підтримку, прийняття, реабілітацію, можливість поступово знову відчути себе частиною спільноти. Тому відповідь, мабуть, лежить посередині. Людина має нести відповідальність за власне відновлення. Але суспільство теж може створювати умови, в яких це відновлення стає можливим.

Зараз ми всі володіємо великим словником психологічних і психотерапевтичних термінів. Наприклад, газлайтинг. Чи можна використовувати звинувачення в газлайтингу як форму газлайтингу?

Так, це можливо. Але тут важливо розрізняти газлайтинг і звичайні розбіжності у сприйнятті подій. Ми всі час від часу намагаємося переконати інших у власній версії реальності, але це ще не означає, що ми вдаємося до психологічного насильства. Уявімо ситуацію: жінка каже партнерові: «Ти обіцяв бути вдома о сьомій, а прийшов о десятій і не брав слухавку». Він спокійно відповідає: «Ти зараз мене газлайтиш». У такому випадку звинувачення в газлайтингу може бути способом уникнути розмови про власну поведінку й поставити під сумнів сприйняття ситуації іншою людиною.

Але сам по собі цей приклад ще не дозволяє зробити висновок, що чоловік вдається до газлайтингу. Для цього потрібно розуміти ширший контекст їхніх стосунків. Важливо, чи йдеться про систематичні спроби змусити партнера сумніватися у власній пам’яті, сприйнятті та судженнях. Проблема виникає тоді, коли психологічний термін перетворюється на звинувачення, яке неможливо поставити під сумнів. Адже будь-яка спроба пояснити свою позицію тоді може сприйматися як черговий доказ газлайтингу.

А як щодо особистих кордонів? Чи може бути так, що людина, прикриваючись захистом власних кордонів, починає ігнорувати або порушувати кордони інших?

Може. Але тут важливо дивитися, ким і проти кого це використовується. Іноді для людини справді стає відкриттям, що кордони існують. І щоб навчитися їх відстоювати, вона спершу може застосовувати це поняття всюди, навіть надмірно. Це трохи схоже на вже згаданих на початку студентів-психологів, які на другому курсі раптом починають бачити діагнози всюди. Їм треба «насмакуватися» нового знання. 

Тому багато залежить від близькості стосунку. Якщо це близька мені людина і я знаю, що в неї справді були проблеми з кордонами, то, можливо, я поставлюся до її різких формулювань із більшим терпінням. Не відповідатиму одразу атакою: «Це ти проєктуєш» або «Це ти сам порушуєш мої кордони». Навіть якщо частково це може бути правдою.

Але якщо незнайома людина в транспорті починає нападати на мене через те, що я, умовно кажучи, «не так подихав», я не зобов’язаний глибоко розбиратися, де саме проходить її межа. Найімовірніше, я просто відсяду. Тобто ступінь близькості визначає, скільки терпіння, уваги й рефлексії ми готові вкладати в ситуацію.

Водночас, коли нам кажуть про порушення кордонів, перше запитання, яке варто собі поставити: а чи справді я це роблю? Іноді ми справді можемо порушувати чужі межі. Це неприємно чути, але якщо поставитися до зауваження критично й рефлексивно, воно може допомогти краще відкалібрувати стосунок.

Ще один термін — аб’юз. Як відрізнити аб’юз від конфлікту? Зараз цим словом часто називають будь-яку незгоду чи відмову. Але є люди, які справді пережили психологічне, фізичне або сексуальне насильство. Як не розмити це поняття?

За умови не дуже близького знайомства — майже ніяк. Ці явища можуть іти поруч. Конфлікт може містити елементи аб’юзу, а звинувачення в аб’юзі може бути способом атаки. Тут знову важлива нюансованість. Ми вже говорили про жертовну позицію. Але ідентичність жертви дуже часто може супроводжуватися ідентичністю агресора. 

Людина може настільки сильно переживати себе як жертву — атаковану, оточену, позбавлену кордонів, — що сама починає атакувати. У цьому сенсі корисною метафорою може бути : жертва, агресор і рятівник постійно міняються місцями. Щоб зрозуміти, що саме відбувається, потрібен ширший контекст.

Наприклад, якщо на роботі одна людина постійно звинувачує всіх у токсичності чи порушенні кордонів, варто подивитися: це відбувається лише з однією людиною чи з усіма? Як почуваються інші колеги? Чи справді є системна проблема? Чи, можливо, це зловживання психологічною термінологією?

Ми говорили про масову психологічну мову: книжки, соцмережі, популярні поради. Але є ще інша ситуація — коли людина проходить терапію. Терапевт працює вже не з абстрактною аудиторією, а з конкретною людиною і, наскільки мені відомо, не засуджує вчинки людини, а допомагає їй почуватися краще. Чи може терапія не допомагати осмислювати власні вчинки, а навпаки — ставати способом їх раціоналізувати?

Думаю, багато залежить від фахівця. У вашому питанні ніби закладено припущення, що психотерапевт — це чиста дошка, позбавлена власної нарцисичності чи упереджень. Але це не так. Мені здається, нинішній пік використання психологічної термінології як зброї значною мірою підживлюється і самою психотерапією.

Наприклад, у терапії може виникати мовчазна згода: «От вони там — нарциси, психопати, межовики, а ми з вами тут не такі». Це дуже солодка позиція — і для клієнта, і для терапевта. Двоє людей сидять і ніби дивляться на всіх інших з білим комірцем.

Звісно, діагнози й психологічні терміни можуть бути корисними. Якщо діагноз встановлений фахівцем після ретельної оцінки, він допомагає підібрати відповідне лікування. А для самої людини може стати поясненням її труднощів і зменшити почуття провини: наприклад, коли вона розуміє, що її стан повʼязаний не з лінню, а з депресією. Але важливо, щоб діагноз залишався інструментом, а не ставав усією ідентичністю людини.

Тому фахівцям варто ставити собі запитання: «Навіщо я зараз пояснюю людину термінами?», «Чи не перестаю я бачити конкретну людину перед собою?» Мені здається, що чим менше в терапії діагнозів, ярликів і термінології, тим більше простору для безпосередності й спонтанності. На жаль, фахівці теж часто зловживають психологічною мовою. За моїми клінічними та побутовими спостереженнями, є зв’язок між тим, якими словами говорять у терапії, і тим, як ця мова потім виходить за її межі, зокрема вже з уст клієнта.

Я хочу трохи уточнити. Мені здавалося, що терапевт зазвичай не дає моральних оцінок. Але ви кажете, що може давати.

Зазвичай не дає. У більшості випадків терапевт не має моралізувати. Але є принципові речі, які варто проговорювати на початку. Наприклад, якщо до українського фахівця звертається росіянин, терапевт може сказати: «Я з цим не працюю». Не з позиції моралізаторства, а з позиції власних ціннісних меж. Коли фахівець знає межі своїх цінностей, він може краще регулювати роботу і не вдаватися до прихованого моралізування.

Чи можуть клієнти засвоювати психологічну мову в терапії, а потім використовувати її як захист від критики? Наприклад, будь-яке зауваження пояснювати тригерами, травмами чи кордонами.

Тут важливе запитання: що людина має на увазі, коли використовує певний термін? Я б не радив одразу атакувати людину за те, що вона каже: «У мене тригер» чи «Це моя травма». Можливо, цей термін виконує для неї певну функцію. Але завдання терапевта — зрозуміти, що саме людина запаковує в це слово.

Мені здається, психологічна термінологія в терапії іноді може бути навіть гіршою за матюки. Матюк може бути прямим афективним висловлюванням. Для людини, яка надто затиснута в моральних рамках, здатність прямо сказати грубе слово іноді навіть означає більший контакт із власним станом. Але буває й навпаки: матюк стає способом нічого не пояснювати. Легше вилаятися, ніж подумати, що саме викликало цю реакцію.

З психологічними термінами схоже. Сказати «це мій тригер» іноді легше, ніж розібратися, що саме сталося, чому це зачепило і чого людина насправді потребує. Тоді можна просто спитати в такого клієнта: «А що під цим словом ви маєте на увазі?»

А чи варто взагалі повідомляти іншим про свої тригери?

Зрідка — так. Але не завжди і не всюди.

У яких випадках це доцільно?

Мені пригадується один випадок із практики. Пацієнт дозволив мені ним поділитися. Під час діагностичного дослідження людина, яка загалом мала дуже добрі інтелектуальні здібності й прекрасно давала раду складним завданням, раптом не змогла виконати елементарний математичний тест. Вона рознервувалася, мало не до сліз.

Коли ми почали розбиратися, виявилося, що в дитинстві опікун дуже тиснув на нього під час підготовки до математичних олімпіад. Самі математичні дії не були проблемою. Проблемою була ситуація, коли від нього вимагали рахувати під час співбесід на роботу, які завжди включали в себе одну-дві легкі математичні дії, а пацієнт не витримував цього і починав сильно тривожитись. Наприкінці він сказав мені: «Я нарешті зрозумів, чому завжди провалював співбесіди. Не тому, що не знав відповіді, а тому, що потрапляв у той самий стан, як і тоді в дитинстві».

Ось це приклад ситуації, де про свої особливості іноді може бути корисно сказати. Не у формі звинувачення: «Ти мене тригериш». А радше так: «Є речі, які моментами даються мені складніше. Якщо ми будемо взаємодіяти ось так, і ти б зміг, наприклад, не вживати це слово, нам обом може бути значно легше як у спілкуванні, так і в роботі». Тобто не перекладати відповідальність на інших, а спільно шукати спосіб взаємодії, який працюватиме для всіх.

Останнім часом люди все частіше обговорюють свої проблеми не лише з друзями чи терапевтами, а й із ChatGPT, Gemini та іншими чатботами. Чи є ризик, що такі інструменти почнуть не стільки допомагати людині переосмислювати ситуацію, скільки підтверджувати її власну правоту?

Я не бачив досліджень на цю тему, але думаю, що такий ризик існує. Втім, це не новий феномен. Він набагато старший за штучний інтелект.

Колись люди формулювали запити в Google так, щоб знайти підтвердження своїм переконанням. До цього вони дивилися лише телеканали, які говорили те, що вони хотіли почути. Ще раніше при королівських дворах завжди знаходилися люди, які підтверджували правоту правителя, а той, хто приносив погані новини, ризикував втратити голову.

Тобто штучний інтелект не створив цю проблему. Він лише надав їй нової форми.

І що з цим робити?

Я не знаю універсальної відповіді. Але знаю, що деякі речі можна намагатись осмислювати. Можна дивитися на себе в ширшій перспективі. І тоді рішення часто народжується не з готового рецепта, а з кращого розуміння себе й ситуації.

Якщо спробувати підсумувати нашу розмову: популярність психологічних термінів, пояснення поведінки через травму, діагнози, тригери й кордони — про що загалом говорить ця тенденція? Чому сучасна людина так охоче пояснює моральні та міжособистісні проблеми мовою психології?

Існує також мудре слово для пояснення того, як самі мудрі слова можуть ставати психологічним захистом. Окрім звичних інтелектуалізації та раціоналізації, є термін «псевдоменталізація». Він походить із психодинамічної теорії менталізації Пітера Фонагі5, 6 й позначає ситуацію, коли людина багато й начебто глибоко говорить про почуття, мотиви та психічні стани — свої й чужі, — але ці слова не пов’язані з реальним переживанням. Виглядає це як розуміння, а працює як спосіб його уникнути: розмова про психіку є, а контакту з нею немає.

Однією з ознак може бути надмірна впевненість. Людина не припускає, а точно знає, що «він нарцис», «вона мене газлайтить», «це мій тригер», і на цьому цікавість до того, що відбувається насправді, закінчується. Справжня менталізація передбачає певну невпевненість: ми не можемо до кінця знати, що відбувається всередині іншої людини чи навіть нас самих. Тож якщо після цього інтерв’ю хтось почне впевнено називати співрозмовників псевдоменталізаторами, то це, найімовірніше, теж буде прикладом псевдоменталізації.

Зараз ми переживаємо своєрідний пік психологізації. Я думаю, рано чи пізно відбудеться насичення і психологізовану лексику замінить якась інша — яка саме, я не знаю. Але наївно сподіваюся, що буде час і для простої людської мови.

Ставайте Другом Куншт


Отримайте доступ до ексклюзивного контенту й беріть участь у вебінарах з провідними українськими і світовими науковцями!

Оформити підписку

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Повернутись до верху