Озвучена стаття
Суспільство — 19 листопада, 2026
ТЕКСТ:
На момент першої публікації «Структури» панував образ науки, що складається із кумулятивних відкриттів: у будь-який час наука завжди знає «більше», ніж у минулому. Знання трактували як низку депозитів на заблокованому ощадному рахунку, які завжди зростають і ніколи не зменшуються. Кунове ж розуміння наукового прогресу полягає в тому, що неперервний розвиток науки переривають виняткові моменти, або революції. Під «парадигмою» Кун має на увазі засадничу модель того, як працює якийсь аспект світу. Є велика різниця, коли ми думаємо, що всесвіт обертається довкола Землі (Птолемей) чи довкола Сонця (Коперник) або що не існує такого центру, довкола якого все обертається (сучасна астрономія). Наука про світло дуже різна залежно від того, чи вважаємо ми, що світло побудоване із частинок (Ньютон), що воно складається із хвиль ([Томас] Янґ і Френель) або що воно демонструє властивості як хвиль, так і частинок (сучасна теорія). Перехід від старої парадигми до нової — це наукова революція, і такі революції за визначенням трапляються рідко. На противагу цьому мета повсякденної нормальної науки — не похитнути підвалини науки, а продемонструвати ретельність та винахідливість у розв’язанні досі непіддатливих проблем, пояснивши їх у рамах ширшого наукового консенсусу. Наприклад, науковець може помітити в лабораторії незначне відхилення від очікуваних експериментальних результатів і написати журнальну статтю, рецензовану колегами, що призведе до невеликої, але поважної модифікації поточної науки.
Молодого Куна, що початково вивчився на фізика, не вдовольняла наявна модель кумулятивного прогресу, що дедалі більше наближається до істини. Ця модель зводилася до погляду, згідно з яким розвиток полягає в «поступовому процесі, в якому факти, теорії і методи складаються у запас досягнень, який все зростає і являє собою наукову методологію і знання»1. Якби така зростальна картина була точною, то було б легко відповісти на запитання на кшталт: «Коли відкрили кисень? Хто першим виявив збереження енергії?»2. Проте Кунові, історикові-практикові науки, часто було складно відповісти на подібні питання. Це стало для нього першою вказівкою на те, що з мейнстримним поясненням наукового прогресу щось не так.
Інша проблема, що її Кун завважив на ранньому етапі, полягала в тому, що з погляду сьогодення багато минулих наукових праць видаються сміховинними, зокрема й деякі з найвидатніших класичних творів. Кун пригадує своє перше враження від Арістотелевої «Фізики», де чимало тверджень були очевидними нісенітницями, тож він дивувався, як хтось міг так багато століть наївно вірити в подібні речі3. Проте коли молодий Кун став читати далі, він завважив, що у Арістотеля просто було інше уявлення про рух, аніж у Ньютона та пізніших постатей. Як ми бачили, рух для Арістотеля означає взагалі будь-яку зміну, включно з виростанням дуба з жолудя, перетворенням здорової людини на хвору та переміщенням планети чи каменя з одного місця в інше. На противагу цьому в модерній фізиці під рухом розуміють тільки фізичне переміщення у просторі. Арістотелева ширша концепція руху також означала, що його підхід до фізики не був математичним, як ми того звикли очікувати від часів праць Ґалілея і Декарта4. Інакше кажучи, Арістотелева наука була не кількісною, а якісною. Кун раптом збагнув Арістотелеву велич у його античному контексті й зрозумів, що його фізика не була лиш оберемком помилок чи міфів. Натомість це була система з ідеальною внутрішньою логікою, попри всі обмеження, оприявлені пізнішими відкриттями.
Подібні історичні чинники зрештою спонукали Куна змінити спеціалізацію з фізики на історію та філософію науки. Складність точного знання про те, коли було зроблено наукові відкриття, а іноді навіть про те, хто їх зробив, вже змусила його засумніватися в кумулятивній картині наукової історії, викладеній у підручниках. Ці сумніви тільки посилилися, коли він збагнув ту величезну інтелектуальну дистанцію, яка відділяє Арістотелеві ідеї від ідей модерної фізики. Він усвідомив, що від Арістотелевих ідей до наших не пролягає певна велика кількість крихітних змін. Натомість між Давньою Грецією та сьогоденням мусило бути не менше однієї суттєвої зміни фізичної парадигми. Ба більше, цілком можливо, що інші глибинні зміни колись відділятимуть нинішню фізику від майбутніх версій цієї науки.
Нині фізика керується загальною теорією відносності (для гравітації) й квантовою теорією (для всього іншого). Хоча ці дві теорії залишаються до очманіння несумісними, всі серйозні науковці мусять дотримуватися обох парадигм, принаймні поки. Будь-якій науковій статті, що ігнорує релятивістські та квантові принципи, одразу ж відмовлять у публікації, якщо тільки це не революційний текст, що переконливо аргументує глибинну зміну нашого розуміння природи. Окрім парадигм, що панують у той чи той період в історії науки, всі науковці також дотримуються глибшого засадничого принципу, який полягає в тому, що природу можна пояснити: порядок речей зрештою мусить бути зрозумілим. Без цього негласного переконання в тому, що природу якось можна пізнати, ніхто не може бути науковцем.
Як ми вже бачили, Кун — це мислитель, що підкреслює раптові, дискретні стрибки, а не поступові й неперервні зміни. В одному місці він навіть каже, що нова парадигма може виникнути «відразу, іноді серед ночі» у періоди наукової кризи5. Кун також зазначає, що людина, яка відкриває нову парадигму, часто або дуже молода, або геть нова в царині, де вона працює, позаяк ці чинники почасти ізолюють її від догматичної сили статус-кво. Кун знаходить в історії мало фактів, які підтримували би погляд на науку як кумулятивне заняття; натомість історія науки — це направду історія героїчних і революційних змін.
Кун визначає зміни парадигм або наукові революції як «некумулятивні епізоди розвитку науки, під час яких стара парадигма заміщується цілком або частково новою парадигмою, несумісною зі старою»6. Такі зміни можна розпізнати як за їхньою раптовістю, так і за несумісністю з попередніми теоріями. З огляду на ці дві характеристики Кун часто порівнює зміни парадигм із «перемиканнями ґештальта», відомими з оптичних ілюзій7. Дехто з вас, мабуть, бачили зображення качко-кролика, що його філософ Людвіґ Вітґенштайн (1889–1951) запозичив у психолога Джозефа Джестроу (Ястрова) (1863–1944), який, своєю чергою, запозичив його з німецького гумористичного часопису8. Це малюнок, на якому можна бачити або качку, або кролика, але ніколи обох одразу. Проте, на думку Куна, такі перемикання ґештальта мають одну суттєву відмінність від зміни наукових парадигм. Якщо ми перемкнемося від бачення на малюнку кролика до бачення качки, ми можемо вільно переходити туди й назад між двома ракурсами так часто, як того захочемо. Однак наукові революції асиметричні. Якщо ми перейдемо від Ньютонового плавного й порожнього простору і часу до Айнштайнового викривленого простору–часу, вороття немає. Якщо вдатися до сучасного сленґу, побачивши Айнштайнів світ, ми більше не можемо його «розбачити».
Кун каже, що парадигма мусить мати дві базові характеристики. По-перше, її «створення досить безпрецедентне, щоб надовго відвернути певну групу науковців від конкурентних моделей наукових досліджень»9. По-друге, парадигма мусить бути «достатньо відкритою, щоб у її рамах ця нова група науковців могла знайти для себе безліч невирішених проблем»10. У певному сенсі ця друга характеристика навіть цікавіша. Вона показує, що хоча парадигмальні досягнення в науці презентують потужну нову модель, вони завжди мають якісь прогалини чи непояснені труднощі. Насправді все якраз навпаки. Будь-яка усталена теорія вже докладно пропрацьована тисячами науковців, тоді як нова парадигма спершу може бути застосовною лиш до невеликої кількості особливих випадків. Нова парадигма вабить послідовників можливістю провадити на її основі новаторські дослідження й заповнити прогалини, що залишилися, працюючи над її шліфуванням та вдосконаленням.
Це поступове заповнення прогалин у парадигмі, знов-таки, і є тим, що Кун називає нормальною наукою. На його думку, переважна кількість науковців, що працюють у той чи той момент, не зацікавлена в тому, аби робити революційні відкриття: це хіба що може бути невиразною професійною фантазією. Натомість ці науковці працюють над новими відкриттями в рамах усталеної парадигми. Проте це рідко прямолінійний процес. Урешті-решт, серед практиків науки часто навіть немає згоди щодо того, які аспекти поточної парадигми є найфундаментальнішими11. У наведеному Куном прикладі хімік та фізик не можуть дійти згоди щодо того, чи можна вважати один атом гелію молекулою: «Для хіміка атом гелію був молекулою, тому що він поводився як молекула в кінетичній теорії газів. Натомість для фізика атом гелію не був молекулою, позаяк він не давав молекулярного спектра»12. Якщо не існує способу вирішити, який із цих критеріїв важливіший, наукові дебати щодо того, чи вважати атом гелію молекулою, можуть не вщухати.
Для Куна це означає, що панівна парадигма є чимось глибшим, аніж якісь конкретні «поняття, закони, теорії й погляди, що можуть бути з неї абстраговані»13. Хоча будь-яка парадигма матиме експліцитні аспекти, де все чітко визначено, парадигма також діє на науку на субвербальному рівні такими способами, які ясно виразити словами можна буде лиш за декілька десятиліть або й ще пізніше. Важливо, що ця багатошарова природа парадигми підважує будь-яке уявлення про науку як дисципліну, що складається виключно з чітко сформульованих рівнянь та прозаїчних тверджень. Кун пояснює: «Скажімо, приблизно після 1630 року і передовсім після появи наукових праць Декарта, що мали надзвичайно великий вплив, більшість учених-фізиків припускала, що універсум складається з мікроскопічних частинок, корпускул, і що всі явища природи можна пояснити в термінах корпускулярних форм, корпускулярних розмірів, рухів і взаємодії»14. Через це припущення науковцям було складно завважувати факти, які вказують на те, що природа, можливо, не складається виключно з корпускул: що вона, наприклад, має також хвильові аспекти. Тож альтернативні здогадки про структуру всесвіту часто відмовляються неупереджено вислухати. Якщо не кидати їм викликів, такі засадничі припущення мають не тільки щойно згадані шкідливі наслідки. Вони мають також сприятливий наслідок: загальна згода з парадигмою «спонукає вчених досліджувати певний фрагмент природи докладно і глибоко, що було б неможливо за інших обставин»15. Наприклад, панівний погляд щодо того, що матерія може лише змінювати форму, але її не можна створити чи знищити (це відомо як збереження маси), не дає науковцям йти безліччю шляхів, що завели б у глухий кут. З іншого боку, це означає, що парадигма також є догмою, що перешкоджає виникненню нових багатообіцяльних теорій.
Кун зауважує, що в багатьох науках можна визначити перші парадигмальні постаті: Арістотель для кінетики, Архімед для статики, Джозеф Блек для термодинаміки, Роберт Бойль і Герман Бургаве для хімії та Джеймс Гаттон для геології16. У генетиці перша парадигма датується відкриттям подвійної спіральної структури ДНК на початку 1950-х17. Проте в будь-якій царині пошуки чи допитування починаються ще до того, як з’явиться якась панівна парадигма, — Кун називає цю ситуацію «допарадигмальною» стадією науки. Він вважає, що таку допарадигмальну історію має кожна наука, хай навіть у деяких випадках — спадають на думку математика та астрономія — ця рання стадія тепер загубилася в доісторичній імлі. Допарадигмальні дослідження не тільки часто призводять лиш до повторюваних дебатів про засадничі принципи, а й мають ще один недолік: на цій стадії «всі факти, які могли б, здавалося, мати якийсь стосунок до розвитку чинної науки, видаються однаково доречними», тобто неможливо знати, які експерименти проводити найважливіше18.
Кун часто згадує рядки про тепло, написані на початку XVII століття Френсісом Бейконом (1561–1626). Ці тексти охоплюють розмаїття випадків від вулканів до теплого посліду тварин19. Спробуйте розвинути науку про тепло, просто перелічуючи приклади теплих речей! Хай яким видатним мислителем був Бейкон, його допарадигмальна теорія тепла не розрізняла важливі й неважливі випадки; тож релевантним для його теорії могло виявитися абсолютно що завгодно. Так само завдяки Латуровим працям ми знаємо про допарадигмальний стан гігієни до Луї Пастера (1822–1895)20. У середині XIX століття накопичувалася маса даних про те, що здавалося нездоровим (жити поряд зі сміттєзвалищами, не мити рук, залишати їжу на сонці на надто довгий час), але не було єдиної теорії бактерій, що пояснювала би першопричини хвороб. У такі періоди може навіть бути важко відкривати нові факти, позаяк складно зрозуміти, де їх шукати.
А як щодо оптики до Ньютона? Як повідомляє Кун: «[…] було безліч суперницьких шкіл і підшкіл, більшість з яких дотримувалася того чи того різновиду епікурейської, арістотелівської або платонівської теорій»21. Оскільки багато допарадигмальних постатей роблять важливі відкриття, нам не залишається нічого іншого, як називати їх науковцями, а не міфотворцями. Проте Кун зазначає, що результатом діяльності до першої парадигми в будь-якій царині є щось, що не можна у повному сенсі назвати наукою. Він зауважує, що в доньютонівську епоху навіть найбільш засадничі принципи оптики залишалися предметом суперечок. Насправді розбіжності щодо світла з цього періоду нині читаються радше як загальні філософські роздуми (на кшталт Бейконових захопливих зауваг про тепло), а не як зосереджені дослідження точно визначених проблем, яких ми звикли очікувати від зрілих наукових царин.
Схожий приклад походить зі стану досліджень електрики на початку XVIII століття. Деякі школи приймали електричне притягання та відштовхування на рівних; інші відкидали відштовхувальну електричну силу як вторинну, а ще інші розглядали електрику як флюїд, що тече через провідник. Край цьому допарадигмальному хаосові поклали відкриття одного з батьків-засновників США Бенджаміна Франкліна (1706–1790). «Тільки завдяки працям Франкліна і його найближчих послідовників, — зазначає Кун, — була створена теорія, що спромоглася, можна сказати, однаково легко врахувати майже всі без винятку ефекти». Це нове розуміння мало наслідки в реальному житті. Кун визнає, що розуміння електрики, яке стало стрімко зростати після Франкліна, «могло забезпечити і справді забезпечило наступне покоління “електриків” загальною парадигмою для їхніх досліджень»22. Цей орієнтир забезпечили дослідники, які вірили, що електрика являє собою флюїд. Ця теорія спонукала їх сконструювати знамениту лейденську банку (винайдену 1745 року), що явно функціонувала як накопичувач електрики, оскільки не один ранній користувач отримав від неї сильний удар струмом. На жаль, теоретики електричного флюїду не зуміли пролити світло на мінливі притягувальну та відштовхувальну сили електрики. Лише Франклін нарешті пояснив справжній принцип роботи лейденської банки. На думку Куна, цього було достатньо, аби зробити Франклінову теорію парадигмою, позаяк вона надала деякі засадничі принципи, що дозволили дослідникам електрики вперше досягти суттєвого прогресу.
Проте Франклінова теорія все ж не могла пояснити всі відомі випадки електричного відштовхування. Це приводить Куна до важливої тези. Щоби вважатися парадигмою, теорії достатньо надати вдалішу загальну модель, аніж у конкурентів. Вона ніколи не дає — і не може дати — розв’язання всіх наявних проблем у тій чи тій царині. Наприклад, Ньютонова теорія гравітації спершу не могла пояснити, як одне одного притягують не два тіла, а три; вона також не надто точно прогнозувала рух місяця. Проте ці головоломки розв’язали кілька десятиліть по тому дослідники, що працювали в ньютонівській парадигмі, і їхні відкриття надали парадигмі додаткової сили. На думку Куна, головні переваги парадигми полягають у тому, що вона кладе край «безконечним дискусіям з приводу основних принципів», дозволяє зосередити більше зусиль на найважливіших питаннях і вселяє відчуття колективної впевненості в тому, що дослідники нарешті знайшли правильний шлях. Щойно парадигма усталюється, «збір фактів та артикуляція теорій стають надзвичайно цілеспрямованими»23. Якщо згадати Латурову книжку про Пастера, щойно продемонстрували, що головним джерелом хвороб є бактерії, гігієністи змогли замінити свої довгі переліки того, що треба робити (як-от уникати скотобоєнь або читати комедійні п’єси, коли почуваєшся пригніченим), конкретнішими методами запобігання розповсюдженню бактерій, як-от мити руки чи не плювати на землю.
Підтримайте Куншт
Посилання:
-
Thomas Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions, 50th Anniversary Edition (Chicago: University of Chicago Press, 2012) [укр. пер.: Томас Кун, Структура наукових революцій, пер. О. Васильєв (Київ: Port-Royal, 2001), 15
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 15. — Пер. змінено]
-
Thomas Kuhn, The Road Since Structure, 15–20
-
Див. Alexandre Koyré, Galileo Studies, trans. J. Mepham (Atlantic Highlands, NJ: Humanities Press, 1978)
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 104]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 106]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 99, 135]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 127]. Див. також Ludwig Wittgenstein, Philosophical Investigations, trans. G.E.M. Anscombe, P.M.S. Hacker, & J. Schulte (Oxford: Blackwell Scientific, 1980), 194–206 [укр. п
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 23. — Пер. змінено]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 23. — Пер. змінено]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 58]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 65. — Пер. змінено]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 24. — Пер. змінено]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 54]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 37–38]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 28]
-
Див. James D. Watson, The Double Helix: A Personal Account of the Discovery of the Structure of DNA (New York: Scribner, 2011)
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 28. — Пер. змінено]
-
Див. другу половину Francis Bacon, The New Organon, ed. F. H. Anderson (Indianapolis: The Library of Liberal Arts, 1960)
-
Bruno Latour, The Pasteurization of France, trans. A. Sheridan & J. Law (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1988)
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 25. — Пер. змінено]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 28. — Пер. змінено]
-
Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions [Кун, Структура наукових революцій, 31. — Пер. змінено]




